Я гуляла лісом, який листям танцював свій перший осінній танець і закрутив мене так, що я піддалася, наче на першому побаченні, звернула з маршруту і через кілька хвилин опинилася на галявині з магнетичним краєвидом. Я дивилася на гори, вбрані молочним серпанком, і думала, як важливо проживати момент, дозволяти собі піти незапланованою стежкою, не здатися перед невідомістю і в нагороду отримати те, про що і не знаєш. Бо неможливо все передбачити раз і назавжди. Інакше можна все життя лишатися біля підніжжя гори, так і не побачивши магічних краєвидів.
Я мовчала весь день. Слухала себе, прислуховувалась, вивчала і думала. Тиша зміщує перспективу, дає змогу по-новому почути і відчути себе і інших, кристалізує енергію, часто невловиму через шум, а також дає іншу цінність слову, підсилює його вагомість, відкриває його можливості. Затихнути – гарна можливість паузи. Але говорити – важливо, це радість, щоб відкриватись іншим і бути в контакті з близькими і світом. І ще: щоб сказати просте і тепле «Дякую».
Дякую, осене. Дякую, що ти відкрита. Дякую, що показала, що літо можна тримати, як теплий спогад, але шкодувати за ним не варто, щоб не втратити можливість тут і зараз відчувати душевність вересневої прохолоди, насолоджуватися грайливістю оксамитових жоржин і смакувати ароматні груші, як у фільмі «Місто Янголів»
